Видавництво

Розповісти:

Видавництво

Увага до історичної та мемуарної літератури не зникала серед українських читачів навіть за далекої тепер уже радянської доби. А в перші роки після проголошення незалежності ця зацікавленість стала просто масовою. Тоді активно публікувалися матеріали з історії, що охоплювали період у кілька тисяч років – від скіфів Київської Русі до Визвольних змагань та дисидентських рухів 60–80-х років XX ст.  Здавалося, висвітлено всі “білі” та “сірі” плями нашої історії. Найбільш “сміливі” автори навіть стверджували, що саме українці якщо й не збудували піраміди, то були, принаймні, соратниками Енея та Христофора Колумба. Тогочасні видання з історії були різні за професійним рівнем, часто далекі від науки та не переобтяжені фаховим опрацюванням текстів (значна їх частина взагалі не містила будь-яких історичних коментарів та довідкового апарату), оскільки “писати про історію” взялися всі – від журналістів і письменників до чиновників і домогосподарок. То була радше реакція, з одного боку, на зміну політичного режиму та доступ до раніше закритих архівних та бібліотечних фондів, а з іншого – на пасивність науковців-істориків, які все не насмілювалися дати фахові відповіді на запитання, що так гостро постали в українському суспільстві. Та все ж варто визнати, що зацікавленість історією в кінці 80 -х – на початку 90-х років XX ст. була справді явищем – не лише суспільно-політичним, але й літературним.

У другій половині 90-х років смаки читацької аудиторії дещо змінилися, а сама аудиторія значно скоротилася: економічні, матеріальні та побутові проблеми заступили собою інтерес до книги. Окрім того, далася взнаки загальна нерозвиненість українського книжкового ринку – видавнича справа так і не стала в Україні повноцінним бізнесом, розчавлена, з одного боку, системою державного замовлення, а з іншого – навалою російської книжкової продукції, яка з самого початку 90-х років створювалася виключно на комерційних засадах, хоча й дотувалась у певних випадках державою.

Та все ж, як не дивно, на початку 2000-х років в українському суспільстві знову виник інтерес до історії. Поставали запитання, на які в 1990-х, вочевидь, не було дано повної відповіді: як оцінювати гетьмана Мазепу, якою була Україна в XIX ст., чому українці зазнали поразки у Визвольній війні 1917–1921 рр., якою була українська еліта протягом довгих століть бездержавності та й чи була вона взагалі і т д. і т. п. Несподівано з’ясувалося, що широкому читачеві відомі далеко не всі історич ні та мемуарні матеріали, присвячені українському рухові не лише далеких ХVІІІ–ХІХ ст., а й, здавалося, близького та зрозумілого XX століття. Не лише свідоме замовчування, а й фальсифікація та пересмикування української історії протягом століть, намагання силоміць вписати її в схему державності чужої країни зробили свою страшну справу – історична пам’ять була зруйнована, інтелектуальний та культурний зв’язок між по коліннями втрачений, тож український читач, небайдужий до своєї історії, залишався без відповіді на запитання, що поставали перед ним, перегукуючись із сьогоденням. Певною мірою виявилася фатальною пасивність історичної науки, яка чи то з “чисто наукових” та аполітичних міркувань, чи то з остраху наразитися на немилість влади усунулася в ключовий момент від участі в суспільній дискусії щодо минулого і, відповідно, майбутнього країни. І сьогодні ми гостро й безпосередньо відчуваємо, що призначення істориків полягає не втому, щоб виписати історію в потрібному для тієї чи іншої влади баченні, а в тому, щоб показати кожного з великих і малих людей, що жили і діяли в нашій історії, показати такими, якими вони були і як їх може осягнути суспільство. Головне – зробити це чесно й відверто, без упереджень, без впливу власних політичних уподобань, без тиску (прямого чи опосередкованого) з боку наукових, політичних або державних “керманичів”, без цензури й (що важче!) без самоцензури. Лише тоді ми зможемо спокійно, тверезо й раціонально розглянути наше минуле (у дзеркало, на яке годі скаржитися!), а значить, без страху подивитися на сьогодення і, відповідно, цілком філософськи спрогнозувати наше майбутнє.